Драккар (норв. Drakkar, від давньоскандинавських Drage - "дракон" і Kar - "корабель", буквально - "корабель-дракон") - так сьогодні прийнято називати дерев'яний корабель вікінгів, довгий і вузький, з високо піднятими носом та кормою. Звідси інша назва подібного судна - "довгий корабель" (Langskip)

Розміри драккарів коливалися від 35 до 60 футів (від 10 до 18,5 м). На носі кріпилася різьблена голова дракона (звідси і назва типу корабля), а бортами розташовувалися щити. Не кожен корабель із головою дракона на носі був драккаром – голова дракона символізувала високий статус власника судна, а сам корабель міг бути будь-яким. При наближенні до дружніх земель голова дракона забиралася — за повір'ями народів Півночі, вона могла налякати чи роздратувати добрих духів. Якщо вікінги бажали миру, вождь з носа драккара показував щит, внутрішня сторонаякого була пофарбована в білий колір. Драккари рухалися веслами і прямокутним вітрилом . Управління здійснювалося з допомогою кермового весла з коротким поперечним румпелем, встановленого правому борту. Великі кораблі мали до 35 пар весел («Великий Змій», побудований для короля Олафа Трюггвасона взимку 999/1000) і розвивали швидкість до 10-12 вузлів, що для кораблів такого класу може вважатися визначним показником.

Драккари будувалися з деревини багатьох порід, серед яких найважливішими були ясен, сосна та дуб. Кораблебудівники вікінгів спочатку вибирали дерева з природними вигинами для кіля та шпангоутів. Відразу після рубки, не чекаючи висихання, дерево розщеплювали клинами навпіл, а потім отримані заготовки розщеплювали далі, виключно вздовж волокон. Отримані дошки можна було вигинати в широких межах, не побоюючись за їхню міцність. Для додання дошкам додаткової гнучкості їх змочували водою та тримали над вогнем. Найважливішим інструментом була теслярська сокира. Вважалося, що для будівництва корабля достатньо його одного, проте застосовували й інші інструменти: долота, свердла та ін. Пили, хоч і були відомі скандинавам з VIII століття, для будівництва кораблів не використовувалися.

Для обшивки використовувалися дошки, що укладалися внахлест (т.зв. обшивка внакрой, або клінкерна). Залежно від місця будівництва та традицій, дошки скріплювалися за допомогою залізних цвяхів та заклепок, дерев'яними цвяхами або навіть «в'язалися». Потім вся конструкція, так само, як і зараз, конопатилася і змолилася. Таким чином, при русі по воді створювався повітряний прошарок, що підвищувало стабільність, стійкість та швидкість руху: чимбільше ставала швидкість, тим стійкіше і рівніше рухався корабель.

Вітрила шилися з шерсті — з довгого волосся овець північноєвропейської породи. Ланолін (жировий шар), що покриває шерсть, захищав надалі вітрило від намокання. Ця технологія чимось нагадує технологію виробництва сучасного лінолеуму. Вітрила шили прямокутної та квадратної форми – для кращого руху при попутному вітрі.

На виготовлення великого вітрила площею 112 квадратних метрів йшло близько 200 кг вовни та 9 років роботи. Враховуючи те, що одна вівця давала 1-2,5 кг вовни на рік, готове вітрило високо цінувалося

Джерело