Ідея поїхати до Туреччини з'явилася після того, як деякі учасники не змогли поїхати в похід Чехією і той не відбувся. Саме з України до Туреччини можна було дешево дістатися літаком (100 доларів в один бік) і вже не потрібна віза (українці тепер мають право на безкоштовну 30-денну турецьку візу).

Учасники: Клочко Артем, Лазунько Тетяна

Поки збиралася група дешеві квитки на початок вересня, розпродалися і довелося перенести на кінець вересня. Група знову щось не хотіла збиратися і врешті-решт вирішили їхати вдвох з дівчиною. Летіти вирішили компанією Pegasus Airlines із вильотом з Харкова до Анталії. У цієї компанії є одна особливість: не можна заздалегідь забронювати місця для велосипедів і є шанс, що в аеропорту їх відмовляться приймати в багаж. Нам пощастило: в обидва перельоти взяли, але не без суперечок. в турецьких аптекахбез рецепта лікаря нереально, тому взяли із собою величезну аптечку в 1,5 кг вагою, яка так і не знадобилася жодного разу. Крем від засмаги забули, але він виявився і не потрібен

Клімат у Туреччині градусів на 10 тепліший від нашого, так що взяли легкі літні спальники та мінімум теплого одягу (тільки щоб доїхати до аеропорту в Україні та на зворотній дорозі). З їжі взяли 1 кг сала на двох і ціпок копченої ковбаси (тому що в Туреччині дуже не смачна ковбаса). Дівчина з собою взяла маску та трубку для пірнання та підводний бокс для фотика, які виявили майже повністю марні: під водою в Туреччині фототи нічого, виглядати, пірнаючи – теж. Від дощів брали накидки, але вони так само не знадобилися: дощі були 2 рази, дрібні та вночі. Вранці вже ве було сухо. У багатьох містах Туреччини є веломагазини, так що запчастин брали мінімум: запасні спиці та камери.

Маршрут планувався на 2 тижні на основі декількох звітів велотуристів, що вже з'їздили туди, через тиждень роздумів і планування вийшло ось так (цифрами позначені місця ночівлі, жовтим - автобусні переїзди, синім - вело):

О 22-й годині дісталися харківського аеропорту (від Запоріжжя добиралися електричкою, потім велами з залізничного вокзалу), посадка на літак починалася через 4,5 години і я почав готувати вели для упаковки. Робив це вперше і на обидва вела витратив 3 години.

Зважили багаж: вели важили по 14 кг із упаковкою, баули по 12 кг. Заплатили по 60 доларів за провезення велосипедів та здали багаж. Далі було 1,5 години спроб не заснути :) До речі, воду з собою в літак брати не можна, а стоїть вона у залі очікування та в літаку аж 3 долари за 0,5л. Тож раджу напитися перед проходженням контролю або набирати воду у умивальниках у туалеті, якщо вже зовсім захочеться пити. Нарешті оголосили посадку і ми поспішили до нашого гейту, а за нами натовп чоловік у 100. На фото – салон Boeing 737, яким ми летіли і вид із вікна на Туреччину.

Летіти до Стамбула 3 години, потім 2 години очікування літака до Анталії. Виходити із зали очікування не можна, а навіть якби можна було - за 2 години навіть у місто і назад з'їздити не встигнеш. На фото під крилом літака район Lara та чудовий пляж, у лісі біля якого ми ночували з наметом наприкінці велопоходу

Аеропорт Анталії

На фото збирання велів. Я витратив 3 години на 2 вела.

О 12-й ми готові виїжджати, нам потрібно було дістатися автовокзалу і сісти на автобус до Денізлі. Вулиці в Анталії дуже чисті, багато зелені. Автомобільний рух щільний, але особливо не напружував. На першій зустріченій заправці купили бензину для мультипаливного пальника, який мав готувати їжу весь похід. Ціни на бензин височені: 5 лір за 1 л 95-го бензину. До автовокзалу дісталися до 3 годин, там до нас підійшов місцевий і запитав куди нам треба. Вислухавши відповідь, відвів до автобусної каси, де з нас узявта по 25 лір за проїзд. До відправлення була ще година, неквапливо відкрутили передні колеса і обернули велі чохлами. У Туреччині великі відстані ходять тільки такі великі автобуси. Вел вміщується без проблем, доплати не вимагали. Автобусних компаній на автовокзалі безліч і відрізняються вони мало чим, хіба що в деяких під час поїздки крім стандартних послуг можуть ще почастувати чаєм та печивами, якщо їхати далеко

Автовокзал Анталії

Їхали довго, у Денізлі опинилися о 22 годині. Почалися розпитування місцевих з приводу якогось парку чи кемпінгу неподалік, щоби переночувати. Але всі казали, що нічого такого поруч немає і порадили запитати поліцію. Поліція в Туреччині, треба сказати, свою справу добре знає: нас визначили на дах одноповерхової будівлі на автовокзалі, де ми приготували вечерю на пальнику. Мій мультипаливний пальник на турецькому бензині не забився жодного разу за весь похід, а в Україні доводилося чистити після кожного приготування їжі. Ночували в наметі на дахахе, безкоштовно.

Місто Денізлі, де ми ночували першу ніч у Туреччині

День був дуже вимотуючий внаслідок рваного та короткого сну у літаку та ми заснули швидко. Вночі було прохолодно, близько +10 лише. Таке нічне зниження температури в Туреччині буває у віддалених від моря областях. Проїхали на велах: 25 км.